Патріотичний марафон у Шосткинській центральній міській бібліотеці
ЧАС-ПІК ГЕРОЇЧНИХ ЛЮДЕЙ

8 людей - 8 історій наших шосткинських захисників/ць, учасників АТО/ООС,
для яких захищати рідну землю - справа честі.
Час-пік героїчних людей

Наш незалежний проєкт тривав з 14 жовтня – День захисника і захисниць України до 6 грудня – День Збройних Сил України. Партнером Шосткинської центральної міської бібліотеки стала ГО "Об'єднання учасників АТО та бойових дій "Братерство".

8 людей - 8 історій наших захисників/ць, для яких захищати рідну землю є справою честі. У наших героїв різні долі, але свого часу їх об’єднало головне: свідоме та добровільне рішення вирушити на передову захищати свою країну.

Сьогодні вони особистим прикладом мужності переконують нас у важливості цієї почесної місії. Учасники війни на сході України поділилися з нами спогадами про найгостріші події, гартування бойового досвіду, волонтерський внесок, братерство на фронті, розвиток подій на Донбасі і висловили думку, яка доводить головну ідею, чому треба захищати свою країну: «Бо вона, як мати у нас одна».

Звичайно, про війну читати не дуже приємно. Але - це вже наша історія, наша пам'ять, яку стерти просто неможливо.
Так, жити у спокої комфортніше, зосередитися на тому, що «мене це не стосується» зручніше. Але відсторонитися повністю не вийде, про ціну спокійного життя треба нагадувати, бо це наша реальність.
Власне, ці історії мають бути з продовженням, бо героїчних людей в Шостці значно більше. І кожен, хто бачив війну, має бути почутим. Для них важливо відчути підтримку і розуміти, що вони потрібні країні, яку вони захищають. Для нас - тримати баланс, не забувати, що війна триває. Поважати думку кожного та визнавати внесок наших земляків у боротьбу за незалежність та територіальну цілісність України. Їм вдалося зупинити агресора на сході і вони продовжують гідно захищати нашу Батьківщину.

АНЖЕЛІКА ПЕНКІНА
PR-менеджер проєкту, бібліотекарка Шосткинської центральної міської бібліотеки
Дуже вдячний, що започаткували такий проєкт. Будемо сподіватися, що інші підхоплять. У цей час особливо важливо нагадувати, що війна триває і серед нас є люди, які особисто з нею знайомі. Вдало обрано меседж: «Розповідаємо про війну, щоб пам'ять не притуплялася». Зараз бачимо підготовку до вторгнення. Війна починається не з пострілу, а з телевізора. Ворог заходить туди, де підготовлена база. Але ніхто не ризикне наступати там, де його чекають і можуть дати відсіч. Тому, підготовка - один з елементів того, що може не початися».

Віталій Ляшок,
член ГО "Братерство"
ЗАХИСНИЦЯМ ДУЖЕ ЛИЧАТЬ КАБЛУЧКИ

АЛЬБІНА ГЕРБ

АЛЬБІНА ГЕРБ
Чи справді ім’я впливає на характер та долю? «Світла, чиста, вольова, ніжна, товариська та гостинна. Може прикрасити своєю присутністю будь-яку компанію», - вирішили зірки і додали таких чеснот до її імені. У прізвище закодували силу й дух. А від імені батька передали у спадок сміливість та мужність. Знайомтесь – Альбіна Андріївна Герб. Її ім’я, справді, впливає і на характер, і на долю, і на ключові події. А ключових подій в житті 24- річної шосткинки, відважної захисниці та істинної патріотки вже сталося чимало.
Вона сама обрала власну долю і в дванадцять років вже знала, що військова форма – це її життя. Навчалася в 12-й загальноосвітній школі. Активно займалася спортом, зокрема легкою атлетикою і готувалася вступити до військової школи в Броварах. Не судилося, бо за довідку на вступ треба було викласти дуже значну суму грошей.

У 2014 році, коли Росія вторглася на територію України, їй виповнилося всього 17 літ, але вона вже була готова виступити на захист країни. «Так рано на війну?», - мама сумнівалась.

У 2018 р. – втримати Альбіну вже було не можливо. Ніхто не звав, Альбіна добровільно обрала шлях: захищати Україну.

Рідні бабусі, мама розуміли, що рішення свого дівчина не змінить, тому краще її підтримати і в усьому допомагати. Альбіна з такою теплотою розповідає про своїх бабусь, маму: «Мама завжди на першому місці. За маму завжди хвилювалася більше, ніж за себе. Заради неї і повернулася з війни». Яка вона справжня війна, правду близьким не розповідає, оберігає від потрясінь.
Прифронтове селище Зайцеве. Тут війна на стихає і досі. Це ще одна оборонна позиція особливого складу 13-го окремого мотопіхотного батальйону, яка стала точкою відліку воєнного періоду в долі ще зовсім юної Альбіни.
Усі жахіття війни на сході України розпочалися для Альбіни саме тут. У перший день - відразу обстріли, довелося три години перебувати у підвалі. У цей час якраз зателефонувала мама, як відповісти і що сказати…
 У конфліктній ситуації зберігати спокій для неї не проблема: «Я знала, куди їду. Підтримували друзі, тому паніки не було».
Професія повара-кондитера стала у нагоді. Деякий час готувала їжу для військових, але відразу зрозуміла: кухня й друга лінія фронту – це не для неї, каже, що їй нудно. Хоча любить пекти торти, пригощає друзів шашликами, але тільки у вільний час від військових справ.


Чудова господиня на війні стала старшим навідником 120-мм міномета. Півтора року служила в мінометній батареї. Освоїла мінометну справу, прийоми і правила стрільби, тонкощі прицілювання, керування вогнем – вона тепер досвідчена зброярка. І дуже вдячна за все, чому навчилася командиру підрозділу Паші Бруцькому.
Війна, ми звикли, в основному справа чоловіча, але жінок на війні багато. За даними Головного управління персоналу Генерального штабу ЗСУ, у війську налічується близько 31000 жінок-військовослужбовиць, а учасниць АТО — понад 17000. Для порівняння, у 2008 році їх було всього 1800. Чому йде жінка на війну, бо вміє захищати свій дім, країну.
Альбіна також вміє все і готова виконувати будь-які завдання, не розділяє справи на «ч» і «ж», так себе зарекомендувала серед побратимів. Більше 30-ти місяців у зоні АТО, три ротації, щодня під обстрілами, щоразу наражаючись на небезпеку, все це витримала і стала ще сильнішою. І знову прагне повернутися, там відчуває себе потрібною і пишається тим, що сміливіша за деяких чоловіків.
Наша героїня наголошує: «Служила за покликанням, свідомо, гроші й статус значення не мали. Я була там, щоб спокійно ви всі спали. Якщо загроза буде Шостці, я перша встану і побіжу. І не сховаюсь, як деякі чоловіки».
Доля подарувала Альбіні добрих друзів. Лєна Тишківська, яка перебуває «на передку» в окопах вже понад п’яти років. Максим Короткевич - вірний товариш з перших днів війни. Саша Мельник, його слова підтримки були завжди вчасно. Комбат Максим Юрійович Киричок, який не боявся віддавати накази відповідати на ворожі обстріли. Згадує випадок, коли за півгодини - дев’ятеро людей отримали поранення, а дати відсіч українські бійці без наказу не могли.
 «Якщо б професіоналів на війні було більше, а країною керували справжні бойові лідери, війна б не тривала так довго», - переконана дівчина.
Так, Альбіна Герб справжній воїн, але ж вона залишається Жінкою. Тому, якщо є час і нагода, постає перед друзями в образі дуже привабливої дівчини з зачіскою і на каблучках, і випромінює стільки жіночності та ніжності, що чоловікам втриматися від компліментів просто неможливо.
У вмотивованих і сильних людей мрії збуваються завжди. У Альбіни їх багато і всі стають реальністю: армія, мотоцикл, квартира. І дуже хочеться побажати їй, щоб так тривало завжди.
Але ж коли закінчиться війна? Що з цього приводу думає захисниця: «Агресія триває. Допоки ворог не заспокоїться і не перестане провокувати, найближчі років п’ять на мир очікувати не варто».
Своє майбутнє захисниця поєднує тільки з армією. Сім’я й дитина - це важливо, але це не зупинить і вдома не втримає. З мамою вже домовилась, що майбутню дитину на певний час буде залишати з нею.
В очах її займається вогонь, а зірки посміхаються їй з неба. Альбіна Герб випромінює абсолютну впевненість у собі, вірить у справу, яку обрала. А скільки всього можна досягти, якщо є віра в себе! То, може, й нам всім трохи її впевненості та внутрішньої сили?

«ВІЙНА ЙДЕ ЗА ЛЮДЕЙ І ЗА УМИ ЛЮДЕЙ»

ВАДИМ ГРИШАК

ВАДИМ ГРИШАК
Вручити повістку про призов на військову службу Вадиму Гришаку було просто, бо сам її замовив. Сповіщення про першу хвилю мобілізації у березні 2014 року Вадима застало вдома у Шостці. Якраз навчався на курсах, і вже майже мав посвідчення водія у кишені.
Прагнув відразу потрапити в АТО, але спочатку був охоронцем складів Шосткинського підприємства, потім були курси БТРщика у Харкові. Водій у мирний час – дорожній віртуоз, а на війні ще й універсальний солдат. Сучасний і дуже грізний БТР-4Е захищав Вадима і його побратимів від ворожих куль.
 До речі, ця броньована машина витримала бойове хрещення при проведенні Антитерористичної операції в районі Слов’янська в червні 2014 року.
На війні як на війні: досвіду і знань як воювати не було, не вистачало водіїв, дизельного палива та бензину, продуктів харчування, одягу. Буквально в тапочках за будь якого кліматичного настрою перебували військові. Тут знову слід відзначити патріотичне волонтерство. Феномен цього унікального явища у нашому суспільстві ще буде довго в центрі уваги досліджень, вивчення та сприйняття. А їхня допомога армії воістину неоціненна і все ще актуальна та необхідна.

Через, майже, сім років з часу боїв у Дебальцево, Вадим згадує : «Дуже запеклі бої тривали. Ті дні, які довелося пережити, були найжорстокішими і найстрашнішими за час всієї служби. Те, що відбувалося у Дебальцево в січні 2015 року, нагадувало Сталінград. І це не кадри історичних фільмів і не сторінки книг про Другу світову. Це реальні події, які відбуваються з тобою, з твоїми друзями тут і зараз. Смерть була зовсім поруч. Люди тижнями сиділи у підвалах і боялися вийти. У розбитих будинках не було опалення, газу, світла, води. І всі понад усе хотіли просто вижити».
«Гарячі точки» Авдіївка та Зайцеве - ці населенні пункти зазнають значних потрясінь. Скільки було ситуацій, коли життя бійців залежало, як не дивно, просто від везіння. Вадиму повезло і слава Богу!
У військовій долі Вадима було ще чотири контракти по півроку. Разом з бійцями 13 окремого мотопіхотного батальйону 58 окремої мотопіхотної бригади сухопутних військ ЗСУ захищав наш з вами простір без війни.
У 2020 році солдат повернувся у мирне життя, прагне змінити картинку та намагається повністю адаптуватися у цивільному середовищі. Вадим розмірковує про сьогодення країни: «Війна йде не тільки за землю. Війна йде за людей і за уми людей. Українці завжди хотіли бути вільними і боролися за свою свободу». Розповідає про трипільську добу та історичні витоки українського народу (добре на цьому знається).
Звичайний хлопець з думками про Україну і особистим поглядом на моральні аспекти справедливості. Вадим хоче жити у країні, де «цінують людей та лагідно насаджують мову».
У разі відновлення повномасштабної агресії, каже: «Знову побіжу». Саме таких призивають у випадку активізації бойових дій і саме вони утримують важливі напрямки протистояння з ворогом.
ВІЙНА ПОЧИНАЄТЬСЯ З ТЕЛЕВІЗОРА

ВІТАЛІЙ ЛЯШОК

Віталій Ляшок

У 2014 р. до лав добробатів ставали справжні патріоти. Добровольчі батальйони виступили першими на захист своєї країни. Саме вони змінили сценарій Росії і зупинили ворожу агресію. За перші два роки військових дій їх було сформовано понад 30, до лав увійшли сотні, а потім тисячі мужніх українців. На жаль, добровольчі формування зазнали і найбільших втрат.

«Армію до війни ніхто не готував і до опору вона була не готова. Мало того, що її розкрадали, ще й свідомо руйнували. А в міністерстві оборони були конкретні ставленики російських спецслужб. Людей з бойовим досвідом була мізерна кількість. У таких умовах почалася війна», - розповідає Віталій Ляшок.

«Не служити, а воювати» у складі Добровольчого Українського Корпусу пішов на фронт Віталій Ляшок. Військову справу штурмували максимально дієво: «Вчилися з нуля. Оперативно, бо від цього залежало наше життя. Усього днів десять на первинну підготовку, - згадує Віталій. - І одразу виїхали на базу, звідти на позиції у Піски».

Перша справа, серйозне випробування та перша кров не забарилися. Знайомство з ними відбулося ще до того, як добралися до бойових позицій. Місія полягала в тому, що треба було супроводжувати гуманітарний конвой волонтерів з Західної України до кордону з Росією. Кордон на той час охороняли військовослужбовці, яких доставили на шкільних автобусах. З важкої техніки був один(!) БМП. І бійці більше були схожі на «хлопчиків для биття», яких щоночі крили градами, а вони ховались і молились. Це єдине, що рятувало.

Коли поверталися назад, потрапили у засідку. Хоча, добровольців попереджали: вночі дуже небезпечно. Сталося це між населеними пунктами Гранітне і Тельманове. Їхали по «сірій зоні». І коли вже майже зрівнялися з блокпостом ЗСУ, з кукурудзяного поля почалася стрілянина. Ніч, хоч і зоряна, але видимість практично нульова, відповідь не встигли дати і ледь-ледь самі вціліли.


 У результаті - десять дір в автобусі, двоє поранених. В одного бійця поранення виявилося летальним. Треба було вирішувати, що робити з «двухсотим», як оформлювати документально і везти через всю Україну до Чортківа. Співробітниця міліцейського відділення відмовилася їхати з бійцями: «Ой, там, Правий сектор». Здолала пішки півтора кілометри, аби скласти всі потрібні документи.


Після таких пригод на грані життя і смерті, життя набуває інших кольорів та відтінків.

Кажуть, на війні тих, хто не вірить в Бога вже не залишилося. У важких ситуаціях людина звертається до Бога, а скільки таких моментів трапляється на війні. Чудодійна сила існує, в цьому неодноразово переконувалися українські вояки і не тільки в період нинішньої війни. Так, наприклад, у козаків віра в Бога була непохитною. Але це вже відступ від нашої теми.

Наступна історія - також доленосний випадок. Віталій Олегович разом з побратимами їхали в автобусі, взяли з собою ще військового, який прямував у відпусту. П’ятеро добровольців розмістилися в автобусі таким чином, що коли влетіла ворожа куля, а потім вилетіла через дах, просто чудом не заділа бійців: «Найвищим у команді був Олег, найнижчим Славик. Коли куля влетіла в мікрік, пролітає повз Олега, над головою Славка, падаємо всі на підлогу. І якщо б хлопці помінялися місцями як цього хотіли, то точно б влучила в голову Олега. Я в цей час дрімав, схиливши голову. Перший раз потрапляєш в таку ситуацію. Як виявилося, дрімати інколи корисно. Але ж все таки уламок оболонки кулі трохи зачепив. До першої крові». Коли добровольці вийшли з автобуса, нарахували у корпусі п’ять дір.

У серпні 2014 р. їхали через Карлівку в Піски: «Того року в Пісках не було жодного дня без арти. Працювала з обох боків».

Наблизившись до посту українських військ поблизу Пісків під назвою «Республіка міст», почули постріли з гранатометів і побачили замальовки воєнного періоду: пошкоджені частково будинки змінювали зруйновані дощенту будівлі. Ось вона справжня війна, де довелося «понюхати пороху», реально відчути його кисло-гіркуватий присмак.

У перший день обрали собі будинок, освоїлися, розібралися в ситуації. Наступного дня вже на позиції: «Займаємо позиції спиною до Донецьку. Чому так? Ворог був навкруги. Могли оббігти і стріляти з-за зупинки. Особливо бахкали вночі і відповідати треба було на спалах вогню».

Тримали напрямок за 150 метрів до злітної смуги Донецького аеропорту. Захищали єдину «дорогу життя» і підтримувати бійців ЗСУ: «Людей було четверо. Був один танк, БМП та намет. Офіцеру лише 25 років. То героїчний малий: один накрив з кулемету бойовиків. Наша задача полягала в тому, щоб не пропустити ворога до Пісків. Не було ні ночника, ні теплика, тому розглядіти, що відбувається було проблемно».


Повернулися з чергування і не побачили свого будинку, згорів. Добре, що речі встигли врятувати. Перейшли до нового будинку.


Курорт Широкине тепер тільки у спогадах. До війни до узбережжя Азовського моря їхали аби насолодитися краєвидами, прогулятися по теплому пісочку та послухати шум моря. Санаторії, дитячі табори, бази відпочинку – відпочинок на будь - який смак. Але тепер, все змінилося, жорстокі зіткнення зробили свою справу…

Широкине 2017 р. стало селищем - привідом, люди залишили свої домівки. У перший день приїзду добровольці потрапили під обстріли, десь з півгодини ховалися в підвалах: «Арта тут працювала щодня». До українців приєднався американець Брендон, мужність якого дивувала: «Много воевать - мало спать». Взаємодіяли з батальйонами морської піхоти.

Окрема тема на війні – самозбереження: «Головне – опанувати страх. Не всім дано з цим справитися». У деяких звичка до війни спотворює інстинкт самозбереження: «Дуркувати – то зайве. Треба дотримуватися правил. Свистить – упав - ти камбала». Віталій пригадує випадки, коли бійці поводилися необережно, безпідставно ризикували, за що поплатилися життям.

Після багатьох місяців військової служби у добровольчих батальйонів з'явилося важке озброєння та різноманітна техніка. Приїздив на лінію фронту батько загиблого на Майдані Устима Голоднюка. Привозив тепловізори, біноклі.

У лавах патріотів знайдеться вільне місце всім! Зараз Віталій Олегович перебуває у резерві, добре знає у якому напрямку буде працювати. Розслаблятися на меті не має — боротьба ще не закінчена. Дотримується наміченого плану і готовий боронити державу на всіх фронтах, у тому числі дуже важливому - інформаційному.
«Я ПОВЕРТАТИМУСЬ ДО РІДНИХ БЕРЕГІВ»

МИРОСЛАВ ЛЯШОК

МИРОСЛАВ ЛЯШОК

Коли війна вривається у двері,

Не захистять слова й печатки на папері.

Потрібно йти, потрібно брати зброю

І право на життя відстояти в горнилі бою...…

Слова цієї пісні – заклик до боротьби для справжніх патріотів, поштовх для прояву громадянської свідомості І, зрештою, тест на самоповагу. Пройшовши випробування війною на сході України, іспит військової і людської честі складає Мирославом Ляшок достойно.
Захищати свою землю і народ, змінювати життя українців, звичайно в найкращу сторону, допомагати побратимам і просто людям, які поруч, підтримувати патріотичний дух серед молоді – таких життєвих та громадських позицій дотримується Мирослав. А що в масштабах перетворень у країні? Тут також має чітко окреслені сценарії щодо формування територіальних громад та питань їхньої спроможності, процесів децентралізації, розвитку рідного міста та наявності перспектив для молоді.  Усе це сьогодення, а що вчора…
А вчора була війна…  Батальйон «Азов», Іловайськ, Мар’їнка, Маріуполь, Широкине, прапор «ШОСТКА», містичні катакомби … - головні сюжетні лінії військові долі Мирослава.
Українська армія слабка, розвалена, боса - така шокуюча і, нажаль,  правдива інформація облетіла весь світ у 2014 році. У цьому переконалися всі патріоти, хто об’єднався, аби дати відсіч Російській агресії на сході України. «Добровольці, які товпилися перед військкоматами і кричали: заберіть нас на передову, утворили тисячні добробати і відстояли країну», - переконаний Мирослав Лящок, - Саме ці люди були моїми однодумцями. І не відомо, чи було б наше місто українським, а життя мирним, якби ми не спинили війну на східних рубежах».
Військовий досвід у Мирослава формувався у батальйоні «Азов», який з часом був переформатований у полк, бо виріс чисельністю і став частиною Національної гвардії України.
Перевіркою на хоробрість і на відданість своїй країні, став перший бій за звільнення Мар’янки у серпні 2014 р. Вранці 4 серпня батальйон отримав наказ звільнити від ворога Мар’їнку.  Добровольців підтримала бронетехнікою 51-ша механізована бригада і вже наступного дня,
5 серпня, українська армія звільнила місто.
Мирославу довелося стати учасником боїв за Іловайськ, відчути на собі перебіг подій Іловайської трагедії. Бої під Іловайськом тривали з 6 серпня до 3 вересня 2014 року. Іловайськ був важливою стратегічною  точкою, через яку йшло постачання бойовиків з боку Російської Федерації.
Ворог кинув всі свої сили на Іловайськ, зосередив там багатотисячні колони військ з важкою технікою і зброєю. Через неконтрольований пункт бойовикам вдалося обійти і взяти в кільце наших бійців.
Бійців розділили на четвірки, наступали у шаховому порядку, поступово звільняли один за одним будинки і йшли так далі. Але спроби штурму виявилися не вдалими: не вистачало озброєння, техніки, було багато поранених, загиблих. Тому потрібно було відступити, аби попрацювати над стратегією, переформовувати підрозділи, набратися сил.  Підрозділ, в якому служив Мирослав, вийшов з Іловайську за один-два дні до котла.
Мирослав впевнений, якщо б вдалося взяли Іловайськ,  відлік бойових дій рахувався на місяць-два максимум, і аж ніяк не на роки.
Російське командування, в присутності міжнародних спостерігачів та країн-гарантів, давало обіцянки надати українським частинам так званий «зелений коридор» для виходу з оточення. Цей «коридор» виявився пасткою. Під час проходження обумовленим маршрутом, українські колони стали мішенню для ворожих куль. Для бійців це стало несподіванкою, тому Україна зазнала значних людських втрат: декілька сотень загиблих, поранених, полонених.
Обпалені вогнем українські військові очікували наступ ворожих сил у районі Маріуполя, але ворог не наважився наступати, бо розумів: взяти місто можливо й зможе, а от сил втримати не вистачить.
І це не тому, що армія стала іншою, сильнішим став бойовий дух і бажання обороняти свою країну, охороняти свій дім, зберегти свої землі. Розглядалась також ймовірність ведення партизанської війни. Як виявилося, охочих було достатньо. Таким чином: рубежі вдалося втримати і «Азов» подарував маріупольцям ясне сонце, блакитне небо над мирною своєю землею.
Восени 2014 року підрозділ «Азову» виконував завдання в буферній зоні: прикривали саперів, проводили розвідувальні операції, робили засідки.
У грудні вели оборону під селищем Гранітне. Не обійшлося тут без містичних історій. Мирослав розповів про дивні речі, які відбувалися у загадкових катакомбах під Маріуполем. Штольня, де жили бійці і звідки виходили на позицію охороняти територію, мала цікаву історію. У радянський час об’єкт був дуже засекреченим, там були лабораторії, у яких досліджували вплив радіації і там бачили мутантів змій. Серед місцевих є така легенда: "Одного разу машина наскочила на якийсь шланг. Виходячи з машини водій помітив, що це величезна змія, як швидко відскочила  вбік».
Заборонену територію надійно охороняли військові. Ще й досі є тунелі близько 400 метрів, які надійно забарикадовані. Достовірно не відомо, що все таки там було, але штольня добре рятує від артилерійських пострілів.
Наступальна Широкинська операція - одна з успішних операцій на фронті. Було важливо повернути Широкинські висотки і розвантажити напругу на Дебальцевському напрямку. Операція тривала з 10 до 17 лютого 2015 року. Українські військові змогли закріпитися на пагорбах на околицях села «Широкинських висотках». Лінію фронту тримали до кінця літа, повернули декілька населених пунктів під контроль України. Це - Широкине, Бердянське, Лебединське, Комінтернове та Павлопіль.
А що командування? Про своїх командирів Мирослав каже так: «До командування довіра була. І хоча командування не було професійним, але дуже фанатично підходило до своєї справи і бережно ставилися до своїх бійців. Бойові операції продумували до дрібниць, а планувати бойові завдання допомагали професійні інструктори - колишні учасники бойових дій в інших країнах».
У житті і на війні завжди є місце подвигу. У Широкиному, в травні 2015 р.,  наш  герой вирішив разом з побратимом встановити прапор України. Ризикуючи життям,  буквально на відстані 400 метрів від ворога, «аби по мозолити ворогу очі та обізначити, що це наша земля» вдерся на багатоповерхівку і встановив український прапор. А щоб ворог бачив, хто і звідки захищає Україну, написав на ньому ШОСТКА! Та й шосткинці щоб розуміли, на кого можна розраховувати у разі загрози нашому місту.
У листопаді 2015 р. Мирослав повертається до Шостки, до рідних берегів Десни, де стільки часу проводив на рибалці.
«Я не повертався в мирне життя, повертався з метою вступити на передову внутрішнього фронту, бо тут та сама війна, але тільки за свідомість нашого населення і проти внутрішніх ворогів. Саме тут вирішується багато питань, від  яких залежить перемога на війні», - наголошує у своїй розповіді Мирослав.
На думку бійця. найкраща адаптація - це бути серед своїх та відчувати підтримку, тому разом з побратимами створив ГО «Братерство» учасників АТО та бойових дій.
Моральна й матеріальна підтримка учасників АТО та їхніх родин, заходи оздоровчого і соціального характеру  дуже важливі і без них просто багатьом не обійтися, бо боротьба і за життя, і за здоров’я триває.
На березі улюбленої Десни щороку влітку базується військово-патріотичний табір “Лицар честі ім. Івана Євдокименка”. Співорганізатором табору став Мирослав Ляшок. Молодь з різних куточків України проходить справжній вишкіл, яким цілком задоволена.
У Мирослава далекосяжне бачення щодо України і рідного міста, він вдало поєднує і діяльність в громадському осередку, і депутатські повноваження у районній раді. Планує зробити так, аби час проведений на війні не був даремним, що розпочато на фронті довершити до кінця.
Прагне побудувати країну, якою можна пишатися: «У побудові будинку важливий фундамент. Таким фундаментом є єдина монолітна українська нація, яка поважає свою мову, культуру та традиції. Яка усвідомлює себе саме громадянами України».
З кожним роком процес самоусвідомлення набирає обертів: «Як не спинити гірську річку, так не спинити ідею, час якої настав. Сучасний український народ асоціює себе з цивілізованими європейськими країнами, до яких прагне».
А щодо Шостки? Дороги, Арт-центр, Колесо огляду, фонтан, скейт – парк – місто змінює свій вигляд. Молоді є де відпочивати, розкривати та демонструвати свої здібності. А які таланти й творчі колективи. Чи не щотижня бачимо в новинах сюжети про досягнення й успіхи молодого покоління Шосткинщини.
«Тут я народився, це моє рідне місто. І де б не був, я повертатимусь до рідних берегів, до моїх лісів ТА РІЧОК, бо ніщо інше мені це не замінить», - сказано від усього серця і так, що сумніву немає й сліду.
У ТОМУ, ЩО ВІЙНА ТРИВАЄ ПРОВИНИ СОЛДАТА НЕМАЄ

АНДРІЙ МОСКОВКА

АНДРІЙ МОСКОВКА
«Якби людина вміла задовольнятися тим, що має, а не зазіхати на багатство сусіда, ми б завжди насолоджувалися б миром і свободою», - промовив француз Ж. Лабрюйер ще у 17 столітті. Роки проходять, минають століття, а бажання загарбати багатства сусіда час від часу  у деяких країнах відновлюється і перетворюється в образ війни. Так сталося в 2014 році, коли наш північний сусід Російська Федерація вирішила продемонструвати своє верховенство над Україною і стати господарем на нашій землі. І тоді, щоб захистити своє, тисячі добровольців висловили бажання захищати Україну. Вони й досі залишаються на фронті, щоб ехо війни навіть не наблизилося до більшості українців: «Зробили все, щоб тут не відчули війни. І трохи, мабуть, перестаралися…». Андрій каже так тому, що частина населення вважає, що війна – десь там дуже далеко.  
У тому, що вона зовсім поруч, знає його донька, яка росла на лінії розмежування і з дитинства звикла до обстрілів.
Андрій Московка «до армії близько не підходив», але тільки до 2014 р. Сам прийшов до Шосткинського військкомату з проханням направити його у зону бойових дій… Переконаний, якщо вже служити, то тільки там, де відбувається активна фаза воєнних дій.
У 2015 році пішов служити добровольцем у батальйон імені Кульчицького. До батальйону ввійшли патріоти-добровольці зі всієї України, які першими вирушили на схід. Батальйон був сформований за генералом Сергієм Кульчицьким, а після загибелі бойового генерала батальйон був названий у його честь. Вони першими відчули, як воно жити в наметах, яка вона військова наука і як правильно застосовувати бойову зброю.
Андрій вивчав кулемет і вже зовсім скоро його влучний вогонь кулеметної черги змушував ворога замовчати. На військовій службі більше шести років, служба проходить у різних військових підрозділах. Зараз Андрій Московка служить у місті Глухові Сумської області в 16-му окремому мотопіхотному батальйоні.  До речі, батальйон в зоні АТО перебував 330 діб.
Війна на Донбасі триває вже восьмий рік і питання відчуття страху на війні не зайве. На думку Андрія, страх і почуття небезпеки допомагає вижити на війні.

Армію 2014 і нинішню порівнювати складно. За ці роки вона навчилася захищатися, величезна кількість українців отримала бойовий досвід. Змінилося все: забезпечили сучасним озброєнням, кращим стало харчування та речове забезпечення. Основний відсоток усіх військовослужбовців - контрактники, а значить професіонали.
Андрію згадався такий, трохи кумедний, випадок, який стався з ним на Луганщині: «Ніч. Чисте поле. Від дороги метрів 300-400. Слідкую через тепловізор і бачу: начебто ланцюг піхотний. Доповідаю командиру. Стріляю з кулемету чергою, ланцюг - в різні сторони. Виявляється, то були дикі кабани».
Тому, що відбувається нині, Андрій дає таку оцінку: «Війна – зовсім не те, що показують в фільмах. Це 95 відсотків побутових проблем: вода, дрова. Аби помитися, треба притягнути літрів двісті води і на чомусь її підігріти». Війна змінила свій щоденний розклад, активні дії і контактні бої вже стихли, в основному працює артилерія. Така обстановка може тривати довго. Вже ніхто не стверджує, ніби ситуація зміниться. Однак, солдати чекають від вищого командування рішучості і вихід бачать тільки один: поразка або перемога, іншого не дано. Солдати готові битися до перемоги!

«Хто знає, для якої війни він народжений!», - є такі слова в Ремарка. Андрій знає, для якої народжений він і поки війна не закінчиться, не заспокоїться і до мирного життя повертатися не збирається.
ЗА ДОБУ – ЛИШЕ ТРИ ГОДИНИ БЕЗ ВОГНЮ

ОЛЕКСАНДР СКОРБАЧ

Олександр Скорбач
Олександр Скорбач повертається на війну… у спогадах. Наче це було вчора: запеклі бої, які тривали сутками, снаряди, які рвалися поруч. Він добре пам'ятає назву кожної позиції, кожну стежину, кожний клаптик української землі, який вдалося втримати … і кожну кулю, яка пролетіла повз. Згадує усіх з ким воював, розповідає, як витягували поранених побратимів і пам’ятає кожного, хто не повернувся. Пригадує подарунки, які привозив мер Шостки Микола Нога. Ці спогади з ним будуть щодня і будь-де… упродовж всього життя.
Усе почалося з Майдану. Згадаймо, у 2013 р. тодішній президент України відмовився підписувати Угоду про асоціацію між Україною та ЄС, що викликало масові протести громадян. Олександр розумів і підтримував прагнення українців стати цивілізованою європейською країною. Акції протесту проти рішення влади пройшли у багатьох українських містах. Олександр розумів: попереду великі зміни. І коли у лютому 2014 р. розпочалась збройна окупація Криму, терпіти вже не міг, відчув, що час для спротиву настав.
У 2014 році багато з тих, хто був поруч не вірили в українську армію. Не вірили і Олександру, що йде не за гроші на фронт. Чекати повістку не став, взяв відпустки на заводі «Імпульс»: щорічну і дві без збереження зарплати. Вступив до «Правого сектору» і вирушив на фронт. 


Вересень 2014 року - на війні не лише перемоги. Саме у вересні відбувся один із “забутих” боїв за кілька кілометрів на північний захід від Донецького аеропорту. І саме в цей період Олександр потрапляє в Піски.
Свій перший жорсткий бій Олександр прийняв 6-7 жовтня. У Путіна день народження і Захарченко пообіцяв взяти Піски і Донецький аеропорт. О пів на шосту на позицію вдарила перша міна, командир віддав наказ: «Повечеряли – починаємо». До трьох ночі - страшна картина, жахлива стрільба, ледь-ледь встигали заряджати патрони. Здавалось, від Пісків нічого не залишилось. А потім раптом – тиша… «На сьогодні - відбилися», - сказав командир. Бої на цьому напрямку не стихали до 20 жовтня. «До звуків війни звикаєш, тут все зрозуміло, - каже Олександр. - А від тиші, навпаки, чекаєш підвоху».
Олександр розповідає про БМП – таксі, що розвозило добровольців на позиції. Одна така позиція знаходилася на другій стороні річки і міст був як на долоні: з усіх сторін відкритий простір. Щоразу ризикуючи, треба було швидко прогазувати і проскочити через міст, не потрапивши під обстріли.
До Шостки Олександр повернувся 30 листопада і знайшов у поштовій скриньці боргові рахунки за неоплачені комунальні послуги. От вам і «великі гроші», за якими поїхав доброволець.

У червні 2016 році Олександр підписує контракт із ЗСУ і його направляють в 58-му бригаду в 15-й батальйон. Верхньоторецьке зустріло відносною тишею у повітрі і спокоєм навкруги. Але тільки спочатку, в серпні - вересні – знову жорсткі зіткнення. У цей час якраз дозволили торгівлю з ОРДЛО, залізницею рушили потяги, які не дозволяли перевіряти. Скільки там було людей, що було в вагонах – не відомо.

У січні-лютому 2017-го 72-га бригада ціною значних втрат (повідомляли про 10 загиблих, але їх було значно більше) взяла під контроль позиції бойовиків “Алмаз-1” та “Алмаз-2” в районі промки. 58 бригада готова була допомогти утримали їх. І вже 10 лютого військові отримали наказ: «Готуйте зброю. Летимо на промку». Сигнал «Підйом» отримали в 24:00 від командира роти. 150 бійців у повному озброєнні готувалися до секретної операції (така була інформація). Виїхали до Ніжина, де їх вже очікував літак. Вилетіли в Дніпро. Але коли їхали по Дніпру, супровід з усіх сторін ну дуже вже був помітним. Та ще й інформація у фейсбуці, що ветерани АТО виїхали на допомогу 72-й бригаді, розсекретила всі таємниці.
Слід віддати належне, на промці була чітка організація, бойові накази отримали своєчасно і всі знали свої позиції і своє завдання. Олександр пригадує, що за добу бої припинялися лише на три-чотири години і тільки тому, що у бойовиків була перезмінка. І так до 3 березня. З команди у складі 150- ти чоловік живими залишилося 130-135 бійців. Напередодні виходу з Авдіївки, з подарунками для бійців приїхав мер Шостки Микола Нога.
З промки рота виходила на початку березня, на зміну прийшли івано-франківці. Росіяни повинні були пропустити без перешкод. Але в черговий раз українські воїни переконалися, що вірити ворогу не можна. Частина роти вийшли одразу, інші 90 воїнів - декілька годин лежали в полі, чекаючи поки припиниться вогонь.

6 травня старшого солдата Олександра переводять до 72-ї бригади. Через декілька днів 10 гранатометників потрапляють на шахту Бутовка. Історія з російським танком «Білий орел» просто вражає: «Танк весь час демонстративно їздив перед українськими позиціями. Такий модернізований, сучасний, та ще й з додатково установленими баками. Управляли їм, без сумніву, професіональні танкісти. Але їздили не довго, їх засікли і з трьох сторін просто спалили».
Інформація про цю бойову операцію просто вибухнула в інтернеті: «ЗСУ знищили новий російський танк під Авдіївкою. Танк неодноразово обстрілював позиції українських солдатів, і "Базальт" вивчив його щоденний маршрут. Українські військові за допомогою мінометів та ЗПГ затиснули танк у певному місці, після чого знищили динамічний захист «Білого орла» за допомогою АГС, а потім підпалили встановлені на ньому додаткові баки з пальним».
Люди на фронті зустрічалися різні, деякі не витримували, тому на передовій завжди бракувало бійців. Нас зацікавило, а як місцеве населення ставилося до бійців української армії: «50/ 50. У Верхньоторецьку українську армію підтримували в основному бізнесмени. В Авдіївці було більше прихильників до Росії. Траплялися і провокатори, які спеціально чіпляли військових, щоб вибити гроші».
Війна випробовує людей на людяність, її ніхто не відміняв. «Я людина, і ніщо людське мені не чуже», - згадався афоризм. Як вам? Бійці годували 5 кішок, 1 кота і 15 маленьких кошенят. А собака, яка з ними жила, годувала маленьких лисенят.  
У серпні 2018 року Олександр Скорбач демобілізувався і повернувся до Шостки.  На свій завод, але працювати два-три дні на тиждень зовсім не для нього.
Добре, що можна вільно переміщатися в європейському просторі, тому поїхав на роботу за кордон. Олександр вірить, Україна відбудеться як демократична держава з європейськими цінностями та стандартами: «Шанс є, адже ми не допустили на свою землю росіян».
«Я НЕ ВВАЖАЮ СЕБЕ ГЕРОЄМ. Я НЕ СТАВ ЗРАДНИКОМ»

АНАТОЛІЙ СОЛЯННІКОВ

АНАТОЛІЙ СОЛЯННІКОВ
«Veni, vidi, vici. Прийшов, побачив, переміг», — сказав Юлій Цезар, надягаючи золотий лавровий вінок на голову. І хоча наш гість бібліотеки ні в якому разі вдягати вінок на голову не збирається, цей вислів для нього підходить також. Йдеться про Анатолія Соляннікова - справжнього патріота, життєва позиція якого проявляється в думках, словах, справах та вчинках.
Поки готували до відповідального запису у бібліотеці, встигли поспілкувалися і закохатися в його відкритість, щирість, людяність та чоловічу силу нашого гостя..
Військовий вишкіл у Анатолія розпочався у м. Фергана (1982) у повітряно – десантних військах. А потім був Афганістан …
«Я ніколи не міг подумати, що мені знову доведеться взяти зброю та воювати з тими, кого вважав своїми бойовими побратимами. Але так склалося життя! Багато хто вважає нас, афганців, загарбниками. Що ми хотіли окупувати чужу землю. Але скільки афганців під час російської окупації пішли на фронт добровольцями і були гідними захисниками України. Мене дуже схвилювала загибель нашого побратима по афганській війні Міхнюка Олега. Він був на Майдані командиром афганської сотні, та загинув під час захисту України. Потім був «парад» у Донецьку. І коли провели по місту наших захисників – я вирішив – треба йти! Прийшов мій час захищати Україну від мокшанської орди».
У 2014 р. добровольцем пішов в АТО (а як же інакше). Перші місцем, де відчув усі жахіття збройної агресії стало село Сичанське Луганської області, Марківського району.
Згадав і місто Попасна, коли 23 лютого 2015 р. з ворожої сторони зустріли «добре»: за 12 хвилин - 20 мін.
Звісно, самим важким був 2014. Спочатку не вистачало всього: дисципліни, техніки, одягу. Згодом все устаткувалося. Ділилися всім: «Ось, три мішка речей, вибирай, що треба. Так нас приймали на нашій стороні. Оце і є бойове братство».
Згодом прийшло і головне для кожного воїна: впевненність, що ми можем перемогати.

«Кожного, хто був весь цей час поруч і з ким мав честь бути я, вважаю героєм», - ділиться з нами Анатолій і з гордістю згадує, що був справедливим старшиною, а ровесники його сина називали старшину «Батя».
Костюм «морські котики», який подарували волонтери, Анатолій вдягає у важливі дати і розповідає, що він рятував не одного разу. А відзнаки на кителі говорять самі за себе: Гвардії старший прапорщик, відзнака до 25-ї річниці вививоду військ з Афганістану, Знак 15 ОМПБ «Суми», винагороди: «Захисник Вітчизни», «Учасник бойових бій АТО».
У 2017 році він повернувся до сім’ї, щоб далі любити, жити і захищати Україну.
«Якщо буде потрібно, знову, без вагань буду захищати свій дім, свою родину, свою землю від злочинців та вбивць мого народу», - не просто слова, це справа честі для Анатолія Соляннікова.
«ЗАРАДИ УКРАЇНИ ВИТРАМАЮ ЩЕ НЕ ОДИН БІЙ»

ІВАН ЧОНКА

Одного дня життя Івана Чонки змінило свої кольори. Життя в кольорі миру стало мінятися і набувати відтінків неспокою, тривоги за свою країну. Колір «хакі» став домінувати у житті ще вчора мирних українців. І мода тут ні до чого, просто час вимагав змінити яскраві барви такого звичного буття на темні кольори військового часу.

2014-й - рік, коли Російська збройна агресія проти України набула найвищого апогею і патріотичні почуття українців сколихнули Україну, новітні сторінки історії держави стали наповнюватися і збагачуватися реальними вчинками сучасників, справжніми прикладами національної самосвідомості та любові до рідної Батьківщини.

П’ятеро перших добровольців весною 2014 року майже одночасно зібралися біля Шосткинського військкомату. Серед них був Іван Іванович, прагнення захищати країну було непохитним.
У перших числах 2015 року він потрапляє на базу десантно-штурмового батальйону в Житомирську область, де військова підготовка добровольця набувала професійності. Потім був розподіл в унікальне з'єднання десантних військ України 25-ту бригаду ВДВ, місце базування – Дніпропетровська область. Лише ця бригада була здатна десантуватися парашутним способом майже у повному складі, разом з технікою.
З березня 2020 року – солдат 13-го батальйону. Військові будні були різними, згадувати є про що, але от розповідати непросто. Сьогодні Іван Іванович згадує своїх земляків, друзів, побратимів з Грузії, Молдови. З теплотою розповідає про безкорисливі вчинки янголів-волонтерів, підтримку яких відчували бійці повсякчас. Про волонтерів також розповіла дружина Івана Ольга (про це трошечки пізніше). Вона приєдналася до нашої розмови в той час, коли Іван розповідав про важке поранення. Ворожий вогонь  наздогнав нашого патріота у місті Первомайськ 1 вересня 2021 року. Був начебто звичайний день, старший солдат Іван Чонка отримав наказ: розвідати вогняні позиції противника. «Близько 20:20 було здійснено прицільний обстріл спостережного пункту «Калина» зі стрілецької зброї та станкового гранатомету АГС-17 в результаті якого старший навідник гранатометного взводу роти вогнепальної підтримки в/ч А4427 старший солдат Чонка Іван Іванович отримав поранення», – сказано в довідці про обставини поранення, яке пов’язане з захистом Батьківщини.
Як згодом повідомляли інтернет джерела: у вересні 2021 року на Донбасі було зафіксовано 227 обстрілів.
 У Покровську врятували Івану руку, потім – лікування у Дніпрі, операція у Львові.  Про поранення родина дізналися не одразу. Сім’я вважала, що їхній захисник бере участь у військових навчаннях і все у нього Ок. Лише коли перевели з реанімації, Іван зателефонував додому і все розповів. Страшно уявити, що відчували дружина, донька.
До коханого за одну мить, так тоді їй вважалася, на час не звертала. Усі думки про Івана, швидше-швидше обертайтеся колеса потягу, ось уже і Львів. Олю вразила привітність мешканців великого міста. У трамваї запитала, як дістатися до військового шпиталю, де лікувався її чоловік. Що почалося: з усіх сторін їй стали давати гроші та просили, аби вона купила фрукти для поранених. Так і зробила, трамвай не рушив з місця, чекали і пасажири. Можливо, хтось з цих небайдужих людей запізнювався у справах, а чи на роботу, але Ольгу з Шостки підтримали і дочекалися. Олі розповідали, що біля госпіталю завжди вартують львів’яни аби запропонувати свою допомогу. А волонтери, окрім необхідних речей в побуті, продуктів харчування, несли ліки та медичні препарати. Для цього спеціально літали до Турції і поверталися з необхідним для бійців.
До Шостки Іван Чонка повернувся зовсім недавно. Процес відновлення триватиме ще певний час. Від родини він отримає любов, від друзів, побратимів - братерську підтримку, вони будуть для нього найкращими ліками і зцілять його рани.
Ми також бажаємо старшому солдату Івану як найшвидше повернутися до строю, адже Іван прагне продовжувати оберігати свою землю: «Таких як я тисячі, готових захищати Україну. І я ще витримаю не один бій заради України».
Знаєте, ще не доводилося бачити людей з військовим пораненням, тому хотілось підтримати, сказати щось хороше. Іван зрозумів і випередив мене такими словами: «Все буде добре!». І я йому вірю, йому вірить вся країна.

Бо вже час, аби у життя українців повернулися соковиті кольори, позитивний настрій та здоров’я! Випробувань вже забагато.



Ми маємо знати наших захисників, повинні про них розповідати. Вони героями
себе не визнають, героями їх називають пересічні українці: ми з вами.
ШОСТКИНСЬКА ЦЕНТРАЛЬНА МІСЬКА БІБЛІОТЕКА
© 2021 

Наші контакти
0992973463
0964554984
0544962352
cbstolstogo@ukr.net
Шостка
вул. Миру, 11
This site was made on Tilda — a website builder that helps to create a website without any code
Create a website